Історія

У перші дні становлення незалежної держави у 1917 році, Україну та її столицю Київ охопив справжній вибух національної художньої активності, в якому домінуючою складовою був театр. При Троїцькому народному домі у Києві був організований Комітет Українського національного театру, який згодом трансформувався у державну структуру, яку очолив драматург і політичний діяч Володимир Винниченко. Стараннями Комітету УНТ у серпні того ж року був створений перший державний театр України – Український національний театр, що об’єднав акторів мандрівних труп І. Мар’яненка, Т. Колісниченка, І. Сагатовського. Це були митці найвищого рівня: з-поміж них актори Л. Ліщинська, Г. Борисоглібська, К. Лучицька, І. Мар’яненко, І. Сагатовський, режисери М. Вороний, Г. Гаєвський, І. Мар’яненко, І. Сагатовський, музиканти О. Кошиць, В. Верховинець, художники М. Бойчук, В. Кричевський та ін.

16 вересня 1917 року в приміщенні Троїцького народного дому новий театр розпочав життя п’єсою В. Винниченка «Пригвождені». Однак, поступальний розвиток національного театру неодноразово переривався політичними й воєнними протистояннями в Україні 1917-1919 років. Зокрема це привело до періодичних зупинок, а потім в 1918 році до реорганізації в Державний народний театр. Постійні зміни урядів в столиці зумовили й зміни назв: Державний народний театр в 1919 році перейменовується на Український народний театр, а згодом просто в Народний театр.

Очолював театр у 1918-1922 роках один з корифеїв українського театру – Панас Саксаганський, у склад трупи входили Марія Заньковецька, Ольга Полянська, Григорій Маринич, їх вихованці – Варвара Любарт, Борис Романицький, інші.

Початок 1920-х років відкрив нову сторінку в історії театру, пов’язану зі директивами та викликами специфічної системи, встановленої радянською владою. У 1922 році його було перейменовано на Державний драматичний народний театр Губполітпросвіти, а через декілька місяців на Театр імені Марії Заньковецької, про що було урочисто оголошено на урочистому вечорі вшанування творчості знаменитої актриси. Керівництво колективу очолили режисери Олександр Корольчук та Борис Романицький.

Досить скрутне економічне становище змусило театральний колектив поїхати у довготривалі гастролі містами України, до Києва на стаціонар «заньківчани» вже не повернулися. Місяцями митці працювали в Чернігові, Кременчуці, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Полтаві, Луганську, Кривому Розі та в інших населених пунктах. За вісім років цього «мандрівного» періоду актори театру відвідали близько ста об’єктів і представили велику кількість вистав, виступів, лекцій.

У репертуарній афіші були «Гайдамаки» Т. Шевченка (поставлені Лесем Курбасом у 1922 році), «Лихоліття» Г. Хоткевича, «Чорна рада» С. Черкасенка, «Розбійники» Ф. Шиллера, «Ревізор» М. Гоголя, «Тартюф» Мольєра, «97» М. Куліша, «Отелло» В. Шекспіра, «Мірандоліна» К. Гольдоні, «Примари» Г. Ібсена, «Мазепа» Ю. Словацького, «Р.У.Р.» К. Чапека тощо. Режисерами були Борис Романицький, Олександр Корольчук, Панас Саксаганський, Іван Богаченко, Олександр Загаров, Доміан Козачковський, Іван Крига, художниками – Іван Бурячок, Павло Погрібний, Іван Таран, Абрам Резников, Микола Санніков, Іван Жилаєв, Георгій Орлов та ін.

Не зважаючи на складний і драматичний період 1920-30-х років, коли театральне мистецтво перебувало під пресом пильного ідеологічного контролю, митцям вдавалось творити справжнє мистецтво, що викликало як прихильні відгуки критиків, так і наступну зміну статусу театру.

З 1931 року театр імені Марії Заньковецької набуває державного статусу, отримуючи стаціонарну прописку в Запоріжжі. Саме тут сконцентрувалась прогресивна тогочасна науково-технічна думка в будові Дніпрогесу та всезагальній індустріалізації. Зрозуміло, що і на театральний репертуар був накладений відповідний відбиток. Тому одними із перших вистав стали п’єса «Гута» Г. Кобеця та «Комуни в степах» М. Куліша, де висвітлювалися, значною мірою, соціалістичні проблеми. 
Поступово цей ейфорійно комуністичний напрям вдалось дещо стишити, і глядачі відвідували постановки вистав «Маруся Чурай» І. Микитенка, «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького, «Наталка Полтавка» І. Котляревського. В процесі роботи підтверджували чи здобули визнання актори Борис Романицький, Варвара Любарт, Василь Яременко, Володимир Данченко, Віра Полінська, режисери Іван Богаченко, Василь Харченко, композитор Олександр Радченко, художники Федір Нірод, Юрій Стефанчук.
У 1941 році під час Другої світової війни колектив був евакуйований із Запоріжжя спочатку на Кубань, а потім у Сибір. В місті Тобольськ було поновлено професійну діяльність. Не дивлячись на відповідну військово-ідеологічну спрямованість вистав того часу, група однодумців з успіхом поновила окремі вистави українського національного репертуару, які демонструвалися в містах і містечках регіону, збираючи численну аудиторію. Так, у далекому російському краї наші актори грали вистави української класики «Назар Стодоля», «Лісова пісня», а Борис Романицький свого українського «Отелло». В середині 1943 року колектив у повному складі переїздить до міста Новокузнецька на Кузбасі, де продовжує свою роботу. Окрім того на базі театру створювалися театрально-концертні бригади, що обслуговували підрозділи, лікарні. В цих воєнних умовах вдалося зберегти практично весь основний кістяк театру, перед яким вже з 1944 року розпочиналася нова історія.

Щасливий поворот у долі театру імені Марії Заньковецької приніс 1944 рік. Урядовим рішенням колектив було переведено на постійну працю у Львів. Сюди переїхали практично всі провідні митці – Борис Романицький, Василь Яременко, Варвара Любарт, Надія Доценко, Фаїна Гаєнко, Кость Губенко, Павло Голота, Іван Овдієнко, Наталя Половко, Іван Слива, Микола Пенькович, О.Писаревський, Володимир Данченко, Володимир Максименко, Віра Полінська, режисери – Василь Івченко, Василь Харченко, художник Юрій Стефанчук, композитор Олександр Радченко. Згодом до трупи були запрошені місцеві актори – знаменитий український комік Іван Рубчак, Леся Кривицька. Доєдналися до трупи молоді актори та актриси Володимир Аркушенко, Ганна Босенко, Олександр Гай, Борис Мірус, Катерина Хом’як, Любов Каганова, Стефа Стадниківна та Ярослав Геляс.
1950-ті роки позначилися творчим зростанням колективу, дякуючи головному режисеру Борису Тягну та режисеру Василю Івченку. В репертуарі з’явились вистави: «Вій вітерець» Я. Райніса, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Гамлет» В. Шекспіра та «Фауст і смерть» О. Левади. Поряд працювали молоді режисери Анатолій Ротенштейн та Анатолій Горчинський. Прийшов до театру сценограф Мирон Кипріян, який близько 50 років був головним художником театру, завідуючий трупою Юліан Турчин.
1960-ті роки стали періодом «творчого міжчасся» - між відходом Бориса Тягна у 1963-му та призначенням головним режисером колективу Сергія Данченка у 1971-му, керівниками театру були нетривалий час були Сергій Сміян, Анатолій Ротенштейн, Михайло Гіляровський, сформувалися підвалини наступного творчо сильного періоду. Театр поповнили талановиті актори В’ячеслав Сумський, Ганна Опанасенко, Богдан Кох, Богдан Антків, Олександр Гринько, Володимир Глухий, Лариса Кадирова, Богдан Ступка, Віталій Розстальний, Ганна Плохотнюк, Алла Корнієнко, Богдан Козак, Юрій Брилинський, Святослав Максимчук, подружжя Федора Стригуна та Таїсії Литвиненко.
1970-ті роки були позначені талановитим керівництвом Сергія Данченка, чимало його робіт стали видатними подіями українського театрального мистецтва, серед них: «Камінний господар» Лесі Українки, «Річард ІІІ» В. Шекспіра, «Украдене щастя» І. Франка, видатні образи у яких створили Богдан Ступка, Лариса Кадирова, Федір Стригун, Таїсія Литвиненко, Анатолій Хостікоєв. У трупу влилися свіжі сили: Петро Бенюк, Євген Федорченко, Григорій Шумейко.
В 1972 році театру було присвоєно звання «академічного». Наприкінці 1970-х трупу поповнили молоді актори: Олександра Бонковська, Олександра Гуменецька, Дарія Зелізна, Галина Давидова, Любов Лев, Вадим Сікорський, Януш Юхницький, Вадим Яковенко, Любов Боровська, Іван Бернацький, Людмила Никончук, Тарас Бобеляк.
1980-ті роки для заньківчан були важкі, але вистави режисерів Алли Бабенко та Анатолія Кравчука тримали високий рівень майстерності. Зокрема, Алла Бабенко поставили нову версію «Отелло» В. Шекспіра, «Житейське море» та «Суєту» І. Карпенка-Карого, у який головну роль виконав новий лідер театру Федір Стригун. У 1987 році він очолив театр.

Становлення, чи правдивіше, відновлення незалежності Української держави в 1991 році, відбулося вибухово. Ейфорія та розгубленість ішли поруч. В цей непростий період керівництво театру імені Марії Заньковецької обрало, можливо, одне з найкращих рішень. Воно відкрило свої серця і двері для різних груп та об’єднаннь, розгорнуло широкоформатну панораму формовиражень (вечори, лекції, акції). Хвиля піднесення національної свідомості вимагала не лише нового репертуару, але й нових відкритих форм розмови з глядачем. Заньківчани стають трибуною громадської думки, резонатором суспільних проблем, повертаючи в репертуар твори і теми, які були заборонені тоталітарною системою. 

Вистави кінця 1980-х – 1990-х підняли творчий і мистецький рівень: «Гайдамаки» за Т. Шевченком, «Безталанна» І. Карпенка-Карого, «Маруся Чурай» Л. Костенко, «Павло Полуботок» К. Буревія, «Ой, радуйся, земле…» (вертеп), «Народний Малахій» М. Куліша, «Ісус, Син Бога Живого» В. Босовича, «Ромео і Джульєтта» та «Гамлет» В. Шекспіра, «Шаріка» і «Гуцулка Ксеня» Я. Барнича, «Наталка Полтавка» І. Котляревського, трилогія «Мазепа» Б. Лепкого (інсценізація Б. Антківа), «Андрей» В. Герасимчука, «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської, «Коханий нелюб» Я. Стельмаха.

У цей час до театру прийшли актори, які останні десятиліття творили мистецтво цього театру. Це: Ярослав Мука, Степан Глова, Роман Біль, Наталія Лань, Ірина Швайківська, Тарас Жирко, Орест Гарда, Ігор Гаврилів, Олександр Кузьменко, Максим Максименко, Валентина Щербань, Лідія Остринська, Ольга Самолюк, Наталія Лісова, Орест Огородник, Олег Сікиринський, Ярослав Кіргач, Надія Шепетюк. Значну частину цих імен й зараз можна побачити на нашій сцені. 

У 2002 році театру було повернуто статус Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької і як наслідок  – переведення його у загальнодержавне підпорядкування. У 2004 році при Львівському національному університеті імені І. Франка було створено факультет культури і мистецтв, який очолив Богдан Козак. Це сприяло поновленню виховання стидентів при театрі. Випуски університету привели в театр: Юрія Хвостенка, Богдана Ревкевича, Андрія Сніцрачука, Мирославу Солук, Мар’яну Кучму, Наталію Боймук, Назарія Московця, Світлану Мелеш, Андрія Войтюка, Наталію Поліщук-Московець, які сьогодні є основою колективу.

У 1987-2019 роках незмінним керманичем театру був Федір Стригун, який, у спілці з режисерами Аллою Бабенко та Вадимом Сікорським, визначав творче обличчя театру. У творчому доробку Федора Стригуна понад 130 ролей в театрі та кіно, близько 70 режисерських робіт, серед них – біля 25 звернень до української класики. Серед них: «Безталанна» І. Карпенка-Карого, «Гайдамаки» за Т. Шевченком, «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Доки сонце зійде…» М. Кропивницького, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Різдвяна ніч» за М. Гоголем, інші. 

Алла Бабенко – режисерка 1970-2000-х, протягом 40 років в театрі ім. Марії Заньковецької випустила близько 100 вистав, заслуживши авторитет творця «театру для інтелектуалів», зорієнтованого не на масового глядача, а на вирішення складних естетичних завдань. Її відомими роботами були: «Чорна пантера, білий ведмідь» В. Винниченка, «Мадам Боварі» Г. Флобера, «Валентин і Валентина» М. Рощина, «Ромео і Джульєтта в кінці листопада» Я. Отченашека, Я. Балік, інші.

Вадим Сікорський почав свою роботу в театрі імені Марії Заньковецької як актор: у 1978 закінчив Студію при театрі, був успішним, зіграв чимало різнопланових ролей, з 1989 по 2022 рік був режисером театру. Йому притаманне тяжіння до театральної умовності, метафоричності, деякі знакові для цього режисера постановки насичені яскравою театральністю, він є одним з небагатьох учнів Сергія Данченка. Поставив близько 40 вистав, більшість з яких мають трагедійне, драматичне забарвлення, серед них: «Кармен» за П. Меріме, «Тригрошева опера» Б. Брехта, «Криваве весілля» Ф. Г. Лорки, «Політ над гніздом зозулі» К. Кізі, Д. Вассермена, «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, «Амадей» П. Шеффера, «Троє товаришів» Е. М. Ремарка. Звертався й до комедійних жанрів, поставив: «Хануму» А. Цагарелі, «Хелемські мудреці» М. Гершензона, «Небилиці про Івана…» І. Миколайчука, «Гамлет у гострому соусі» А. Ніколаї. Окремою сторінкою творчої біографії режисера є постави на Камерній сцені.

Теперішній історичний момент нас застає на продуктивній творчій стадії, яку зараз осмислити до кінця – навряд чи можливо. У червні 2023 року театр очолив Максим Голенко – режисер та особистість. Театр змінюється, відкрилися нові сцени, з’являються різні за стилістикою, естетикою вистави, акторські, режисерські імена, художні рішення. Вони приходять на ґрунт цього театру, збагачуючи його відтінки. А європейськість стає не лише словом – реальними діями із культурного зближення з сусідніми країнами. Критеріями роботи у нас залишаються сталі категорії. Якість, яку визначає художній керівник. Патріотизм, закладений предками цього дому. Бажання рухатися вперед – як обов’язковий рушій творчості. Глядач наш різний і ми творимо – для кожного.